• опубліковано 2018-02-08

Вшанування пам’яті загиблого в зоні проведення АТО молодшого сержанта Олександра Єрощенка

10 лютого 2018 року о 14.00 в Національному військово-історичному музеї  відбудуться урочисті заходи з вшанування пам’яті загиблого в зоні проведення АТО молодшого сержанта Олександра Єрощенка, колишнього співробітника НВІМУ.

«ХТО, ЯКЩО НЕ Я?!!!» (пам’яті загиблого колеги). Ірина Мороз.

Навідник 95-ї окремої аеромобільної бригади Сухопутних військ ЗС України молодший сержант Єрощенко Олександр Сергійович загинув в бою 14 лютого 2015 року в передмісті  Дебальцевого Донецької області. Під час штурму російськими бойовиками українських позицій Олександр намагався врятувати пораненого товариша та не помітив одну з вогневих точок противника. І дарма, що був у бронежилеті – ворожа куля дістала з боку. [1]

Олександр Єрощенко народився 4 жовтня 1982 року в родині військового моряка. Перші 10 років свого життя він провів у Калінінградській області у військовому середовищі – родина досить часто переїжджала з одного військового містечка до іншого. Тож він з дитинства мріяв про військову службу. У 2000 році Олександр був призваний на строкову службу та потрапив до навчального центру молодшого командного складу в м. Бориспіль. Випустився молодшим сержантом. Потім 2 роки був військовослужбовцем за контрактом. Але до військового інституту так і не потрапив, за станом здоров'я, хоча двічі складав іспити: спочатку до Львівської політехніки, а потім до Військового інституту при університеті Т.Г. Шевченка. У 2003 році у Олександра народилася донька Анна, тож довелось залишити службу за сімейними обставинами.

У 2008 році Сашко закінчив історичний факультет Київського національного університету ім. Т.Г. Шевченка за спеціальністю історик-правознавець і вже у 2009 році працював вчителем історії у загальноосвітній школі І - III ступенів у смт. Коцюбинське Київської області. А в 2010 році став науковим співробітником у Національному військово-історичному музеї України.

З початком Революції Гідності Олександр підтримав Майдан,  брав участь у протистояннях. А вже у квітні 2014 року пішов добровольцем до 2 добровольчого батальйону Національної Гвардії.

У вересні 2014 року Сашку вдалося перейти на службу до 95-ї аеромобільної бригади – 1 батальйон 3 рота. Службою в аеромобільних військах він дуже гордився. Ще б пак, адже збулась його давня мрія.

Військовики 95-ї окремої аеромобільної бригади отримали завдання доставити боєкомплект для територіального підрозділу «Кривбас» у передмістя Дебальцевого. Одразу після виконання поставленого завдання хлопці мали повернуться до Слов’янська. Однак у зв’язку зі зміною бойової ситуації, їм було наказано залишатися на місці, як силам підкріплення. У передмісті тривали обстріли. Квадрат дій був незнайомий, адже група прибула сюди нещодавно, тож важко було зорієнтуватися в перші хвилини. Під час штурму бойовиками українських позицій Олександр побачив, як від кулі впав один із офіцерів. Пораненому сепаратисти не давали відповзти у безпечне місце і Олександр, не роздумуючи, кинувся прикривати побратима. Та в цей час поцілили в нього. Він ще намагався повзти, але коли військовики змогли підійти до товариша, Олександр уже не дихав. Це сталося 14 лютого 2015 року. Після цієї сутички із силами супротивника надійшла команда відступити. Хлопці забрали із собою тіло товариша. Діставалися до місця дислокації частини поночі, не вмикаючи світла фар і щомиті ризикуючи розбитися. Зі Слов’янська загиблого Олександра товариші привезли в Бучу, до батьківського дому. [2]

Поховали Олександра 17 лютого 2015 року на Алеї Слави Ірпінського міського кладовища.

Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, Олександр Єрощенко "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", посмертно нагороджений орденом "За мужність" III ступеня. [2]

Олександр був люблячим сином для мами – майора ЗС України у відставці Дубчак Наталії Іванівни і турботливим батьком для своєї донечки Анни, надійним товаришем для побратимів і щирим патріотом своєї держави про що вже багато написано і відзнято чимало сюжетів у ЗМІ. Та ще Сашко був колегою і другом для співробітників Національного військово-сторичного музею України.

Олександр Єрощенко протягом 2010–2011 років працював науковим співробітником наукового відділу фондової роботи музею. Роботу свою дуже любив, а головне був професіоналом, адже не лише мав профільну історичну вищу освіту, а й по життю захоплювався історією України, особливо періодом визвольного руху українського народу 1917–1919 рр. Цікавився історію виникнення та діяльності ОУН УПА, оскільки і сам був патріотом. Олександр часто приходив на роботу у вишиванці, чи в улюбленій футболці із зображенням Степана Бандери.

Дуже любив працювати з дітьми – водити для них екскурсії було його стихією – зацікавити їх історією своєї держави, викликати патріотичні почуття і, обов’язково, де це можливо, розсмішити і підняти їм настрій. Адже таким був сам Олександр – завжди на позитиві і з цілою кіпою жартів напоготові. Мабуть, за це і отримав позивний «Смішний» від своїх побратимів.

Свою донечку Анну Сашко теж навчав історії своє держави. Вона часто приходила до музею коли батьку випадало чергування на вихідних. Він пишався нею і з гордістю показував нам її малюнки, що залишались в музеї після її приходу. Один з них, пам’ятаю, Сашко повісив над своїм робочим столом.

Подобалась Олександру і наукова робота в музеї. Потримати в руках оригінальну річ, так би мовити доторкнутись до самої історії, вивчити її достеменно, провести наукову атрибуцію музейного предмету та підготувати експертний висновок – це викликало у нього захоплення. Він залюбки писав статті до журналу «Український військовий музей»,  що його видавав музей, і почав збирати матеріали для кандидатської роботи.

Без допомоги Олександра не проходила і експозиційна робота в музеї.  Будучи дуже жвавим та енергійним, він завжди долучався і до фізичної роботи, зокрема монтажу виставок та проведення реекспозицій.

У співробітників музею залишились найтепліші спогади про Олександра, щирого і доброзичливого до колег, чесного і надійного, який підтримає і допоможе у скрутній ситуації, абсолютно безкорисливого, а ще веселого і світлого душею.

Джерела та література:

1. Книга пам’яті військовослужбовців Збройних Сил України, які загинули, захищаючи суверенітет, територіальну цілісність та недоторканність України (Книга ІІ: Автономна Республіка Крим, Запорізька, Івано-Франківська, Київська, Кіровоградська, Луганська і Львівська області та місто Київ) / Національний військово-історичний музей України. – К.:ЛАТ&К, 2017. – 448 с., іл.
2. Указ Президента України «Про відзначення державними нагородами України» № 282/2015 від 23.05.2015 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/282/2015

музей події ато військова історія