Виставка нарукавних знаків американського волонтера та добровольця Стіва Андре

Моя подорож до України почалася з бажання фотографувати Чорнобильську зону відчуження. Вперше я приїхав до України у травні 2010 року. Після завершення поїздки до зони я був зачарований цією місцевістю та Києвом. Я мусив повернутися. Через кілька місяців, у липні, я знову приїхав, і тоді моя любов до України почала справді зростати.
У листопаді 2013 року студентські протести набирали обертів і невдовзі переросли у рух Євромайдан; я майже релігійно стежив за цими подіями. Попри сильне бажання повернутися до України й долучитися, мій життєвий графік тоді, на жаль, не дозволяв цього. Коли «зелені чоловічки» з’явилися у Криму, я зрозумів, що відбувається, і почав уважно стежити за цими подіями також.
Влітку 2015 року я вирішив, що маю повернутися. Я провів близько 10 днів у Чорнобильській зоні знову. Було дивовижно бачити, наскільки сильніше відчувалася національна ідентичність порівняно з моєю поїздкою у 2010 році. Я відвідав зону двічі у 2016 році.
У 2017 році я вирішив знайти спосіб фотографувати зону АТО. Під час першої поїздки до України у 2017 році я поїхав до Краматорська, щоб отримати свою першу прес-карту АТО. У вересні того ж року я знову вирушив у зону АТО. Свою воєнну подорож я розпочав на «Промці» в Авдіївці, потім був у Пісках, Кримському та Новотошківському.
У 2018 році я повернувся на шість тижнів і знову поїхав на Донбас. Я зустрів чудових людей і побував у Широкиному. Там мене просто вразила краса узбережжя Азовського моря й водночас абсурдність війни, яку розпочали росіяни. Наступного року я повернувся, щоб взяти інтерв’ю у жінок-військовослужбовиць України. Я розпочав цей проєкт через здивування деяких людей на виставці, де були представлені мої фотографії війни в українському музеї у Детройті.
Під час ковіду у 2020 році я приїхав волонтерити з групою ASAP Rescue, з якою познайомився під час попередньої поїздки. Оскільки мої знання української були не надто добрі, я не міг бути водієм, тому став майстром на всі руки для групи. Через два місяці я поїхав і спробував приєднатися до 34-го батальйону 57-ї механізованої бригади. Через плутанину з візовими вимогами я не зміг приєднатися.
Я повернувся на початку лютого 2022 року, щоб спробувати фотографувати життя перед вторгненням, яке, я знав, рано чи пізно станеться. Пам’ятаю, як мене розбудили 24 лютого звуки вибухів. На початку березня я полетів назад до США, щоб купити бронежилети для кількох моїх друзів із Збройних сил України. У травні я повернувся, щоб передати придбані речі друзям, і після кількох місяців суперечок із польською поштою завершив доставку броні. Один із моїх друзів запропонував мені приєднатися до 59-ї механізованої бригади. Вони тоді воювали в Миколаївській та Херсонській областях. Ми допомогли звільнити місто Херсон та навколишні території у листопаді 2022 року.
Після переходу до 95-ї бригади я вирішив вивчити армію й повернувся додому до Детройта у грудні 2023 року. Майже через два роки я повернувся, щоб приєднатися до українських морпіхів. Я зрозумів, що незручності «української паперової армії» зовсім не такі болючі, як біль від розлуки з найближчими друзями.

My journey to Ukraine began with a desire to photograph the Chornobyl Exclusion Zone. I first made
the trip to Ukraine in May 2010. Upon completing my trip to the zone, I was mesmerized with the area
and Kyiv. I had to come back. I returned a few months later in July and my love for Ukraine really
began to grow.
In November of 2013 the student protests were growing and soon became the Euromadian movement; I
followed the events almost religiously. Despite a strong urge to return to Ukraine and participate in
that, the schedule of my life at the time unfortunately did not allow it. Once the little green men showed
up in Crimea, I realized what was happening and began to follow those events as well.
During the summer of 2015, I decided that I should return. I spent about 10 days going to the
Chornobyl zone again. It was amazing seeing how much more of a national identity there was
compared to my trip in 2010. I visited the zone twice in 2016.
In 2017 I decided to find a way to photograph the ATO zone. On my first trip to Ukraine in 2017, I
went to Kramatorsk to collect my first ATO press card. I traveled back to the ATO zone in late
September of that year. I started my war journey at the Promka in Avdiivka, then went to Pisky,
Krymske, and Novotoshkivske.
2018, I came back for six weeks and traveled to Donbas again. I met some amazing people and went to
Shyrokyne. There I was just amazed at the beauty of the Azov sea coast and the stupidity of the war the
russians started. I returned the next year to interview female Ukrainian service members. I stared the
project due to the surprise of some people at an exhibit that featured my photos of the war at an
Ukrainian museum in Detroit.
During covid in 2020, I came to volunteer with a group that I had met on previous trip, ASAP Rescue.
As my Ukrainian abilities weren't that great, I was unable to be a driver, so I was the groups handyman.
After two months I left and attempted to join the 34 th battalion of the 57 th mechanized brigade. Due to
some confusion about visa requirements, I was unable to join them.
I came back in early February of 2022, to try and photograph life before the invasion that I knew at
some point would happen. I remember being woken up on 24 February from the sounds of explosions.
I flew back to the United States in early March to purchase body armor for several of my friends in the
Ukrainian Armed Forces. I returned in May to distribute the purchased items to my friends, and after a
few months of arguing with the Polish post office, I was done with delivering the armor. One of my
friends suggested that I join 59 Mechanized Brigade. They were fighting in Mykolaiv and Kherson
oblasts at the time. We helped to liberate Kherson city and the surrounding areas in November 2022.
After switching to the 95 brigade, I decided to learn the army and return home to Detroit in December
2023. Nearly two years later, I returned to join the Ukrainian Marines. I realized that the annoyances of
the Ukrainian Paperwork Army are not nearly as bad as the pain of being away from my closest friends
and the nation that I love.