Наскільки достовірним на Ваш погляд вийшов «Нескорений»?

Це – художній фільм, а не документальний, й чітко дотримуватись фактів тут не обов’язково. Попри це, «Нескорений» практично не має історичних похибок, і залишається лише шкодувати, що автор фільму не зміг більш детально розповісти про нашу діяльність. Може бути, варто також більше показати родину командувача, а також більш розгорнуто подати наші причини ненавидіти радянську владу, але все це – лише з області моїх особистих побажань, які жодним чином не зменшують переваг стрічки.

Роман Шухевич був дійсно такою висококультурною та інтелігентною людиною, як це вдалось зіграти актору головної ролі Гладію?

Авжеж! Адже він для початку закінчив класичну гімназію, а вона у той час давала надзвичайно великий запас знань та передусім – культурний світогляд. З особливим пієтетом у гімназії ставились до Елліністичної культури та Середньовіччя, на прикладах яких зростав Шухевич. Уже в університеті ці знання систематизувались. Крім того, генерал походив зі славнозвісної у Галичині культурної родини, виховувався на величезні бібліотеці батька – відомого українського етнографа. Тому, ніяких перегинів у грі Гладія немає.

Особисто Ви з якого часу знали Романа Шухевича?

Пам’ятаю його ще зі студентських років, але в університеті ми з ним практично не спілкувались. Лише у вересні 1939 р. відбулось наше знайомство, при тому – за офіційних обставин. У той час Шухевич був референтом зі зв’язків із Краєм (Галичиною – Я.Т.) за кордоном, я ж займав таку саму посаду, але в Краю. Мені довелось покинути окуповану червоною армією Західну Україну, і всі зв’язки я передав Шухевичу.

Ви пам’ятаєте свої перші враження про майбутнього командарма УПА?

Він був дуже конкретною людиною: окрім, як по справі, більше не промовляв жодного зайвого слова, а на якісь мало вартісні справи навіть не зважав. Отже, кажучи сьогоднішньою мовою – був дуже діловою людиною. На мене та інших це завжди справляло надзвичайно позитивне враження.

Як часто Ви зустрічались з Шухевичем?

По-різному. У 1939-1940 рр. він викладав у Старшинській школі ОУН у Кракові, а я там навчався. Звичайно, ми часто зустрічались. Крім того, ми разом навчались на курсах шоферів. Потім у нашому спілкуванні настала перерва, і воно відновилось лише у 1943 р. Ми зустрілись на історичному засіданні керівництва ОУН, де Романа Шухевича призначили військовим секретарем підпілля, а за кілька місяців – командувачем Української Повстанської Армії.

За яких обставин Ви стали на чолі УПА?

Іще в 1947 році Шухевич вирішив підібрати собі заступника на випадок хвороби або загибелі. Так вийшло, що більшість з числа керівників нашого руху на той час уже загинула, й на ту посаду генерал запропонував мене. Тому, після загибелі Романа Шухевича 5 березня 1950 року я автоматично став командувачем УПА.

Як швидко Ви дізналися про загибель свого начальника?

Приблизно наприкінці березня. Справа в тому, що двоє зв’язкових, які до того невідступно слідували за Шухевичем та виконували функції тілоохоронців, уціліли та разом з керівником Західних областей Кравчуком з’явились до мере повідомити про загибель генерала. Вийшло це ось як. Довірена зв’язкова командарма Дарка Гусяк зникла, і Роман Шухевич слушно вирішив, що вона потрапила до рук МГБ. Аби уникнути провалу, 3 березня він відправив своїх зв’язкових знайти нове укриття. Вони таке знайшли та повідомили про це Шухевичу. Генерал вирішив перебратися туди 5-го надвечір, а доки що відправив зв’язкових все підготувати до переїзду. Але 5-го зранку на будинок, де переховувався Роман Шухевич, налетіли чекісти, і генерал у нерівному бою загинув. Зв’язкові ж, не довго роздумуючи, дали знати мені.

Чи пам’ятаєте Ви останню зустріч з Романом Шухевичем? Часом, він не передбачав свою загибель?

Це було влітку 1949 року. Ми зустрілись у Бібрецьких лісах на Львівщині, аби обговорити питання становища на Волині та Поділлі, які я курував. З генералом ми розмовляли цілий день, і незабаром розстались, того разу – назавжди. Шухевич як завжди був небагатослівним, і говорив лише по справі. Про смерть ми навіть не думали – кожний із нас міг загинути у будь-яку мить, і, на думку генерала, такі «дрібниці» не вартували його уваги.